Сигнали Всесвіту...


 

Всесвіт посилає нам сигнали, а ми як передавачі, приймаємо їх... ми отримуємо однакову інформацію, але часто по різному її трактуємо...  до багатьох розуміння і усвідомлення приходять одночасно... а хтось так і живе пустим, не помічаючи знаків і уроків долі... І людині справді потрібно не "спешить жить", а жити усвідомлено і відповідально.

Противно чути від людей виправдання: "я всього лиш людина, мені властиві слабкості". Хочеться бачити гідних людей з високо піднятими головами і відповідальними заявами: "Я ж людина, значить на мені вся відповідальність за моє життя і за світ, в якому я живу, за близьких і рідних людей!" І не треба показувати пальцями на інших - типу "всі однаково будуть гадити, злословити і т.д." , давайте починати з себе, інакше ми нічим не кращі.

Дякую автору  lsbrain за вірш Євтушенка до мого посту про "Вибір". Гадаю, він заслуговує на окрему публікацію і буде доречним тут:

ЕВГЕНИЙ ЕВТУШЕНКО

Проклятье века — это спешка... 

Проклятье века — это спешка, и человек, стирая пот, по жизни мечется, как пешка, попав затравленно в цейтнот.

Поспешно пьют, поспешно любят, и опускается душа. Поспешно бьют, поспешно губят, а после каются, спеша.

Но ты хотя б однажды в мире, когда он спит или кипит, остановись, как лошадь в мыле, почуяв пропасть у копыт.

Остановись на полдороге, доверься небу, как судье, подумай — если не о боге — хотя бы просто о себе.

Под шелест листьев обветшалых, под паровозный хриплый крик пойми: забегавшийся — жалок, остановившийся — велик.

Пыль суеты сует сметая, ты вспомни вечность наконец, и нерешительность святая вольется в ноги, как свинец.

Есть в нерешительности сила, когда по ложному пути вперед на ложные светила ты не решаешься идти.

Топча, как листья, чьи-то лица, остановись! Ты слеп, как Вий. И самый шанс остановиться безумством спешки не убий.

Когда шагаешь к цели бойко, как по ступеням, по телам, остановись, забывший бога,— ты по себе шагаешь сам!

Когда тебя толкает злоба к забвенью собственной души, к бесчестью выстрела и слова, не поспеши, не соверши!

Остановись, идя вслепую, о население Земли! Замри, летя из кольта, пуля, и бомба в воздухе, замри!

О человек, чье имя свято, подняв глаза с молитвой ввысь, среди распада и разврата остановись, остановись!

 


Открыть | Комментариев 2

Вибір, як основа свободи…


 
Для кожного настає Час збирати каміння (підсумовувати, приймати наслідки, жити з цим)…
 
У кожного з нас настає той час, коли ми мусимо робити вибір, чого б це не стосувалось: особистого, чи професійного, чи життєвого шляху (власного саморозвитку і напрямку руху). Хтось відкладає цей вибір «на завтра» і думки про нього теж, хтось безперервно думає про нього, але нічого не може вибрати і остаточне рішення теж відкладає у «довгу шухляду»… Хтось воліє не думати, що цей вибір нарешті потрібно зробити і тікає від однієї лиш думки про вибір у різні «невідкладні» справи…
 
Життя навколо вирує… нас затягує у вир щоденних турбот… Але як би не тягнуло, інколи варто зупинитись і задуматись: Куди ти прийшов і куди йти далі?.. Це корисна вправа, і не для того, щоб шукати якийсь негатив у власному житті чи критично щось оцінювати, просто задумуючись над вічними питаннями ми більш усвідомлено проживаємо наше життя і уникаємо механічності в ньому…
 
«Зупинитись і задуматись» допомагає оцінювати кожен день, помічати красу і користь в прожитому, планувати позитив на наступний день – щось для себе і для інших… Таким чином викидаєш механічний негатив, отримуєш задоволення від процесу і насолоджуєшся результатом…
 
Життя нас ставить перед вибором кожен день… Від нашої внутрішньої сили залежить правильний вибір, хоча це й не завжди легший чи миліший шлях… Варто прислухатись до душі. Вона обирає не холодною логікою, як розум, і не гарячими емоціями, як серце, душа тягнеться до істини і вічного… Вона обирає щось справжнє, а голосом душі є совість…
 
Але яким би не був вибір, яку б сторону ви не обрали, важливо, щоб він був усвідомленим і остаточним… Тобто, наступним кроком буде життя згідно цього вибору і з цим вибором, з його наслідками…  поведінкою відповідно до цього вибору… Потрібно прийняти на себе повну відповідальність за вибір і не вибирати в душі одне, в житті інше, втрачати цілісність і жити з повним незадоволенням і  не відомо з якою логікою поведінки… Бо йти двома шляхами одночасно неможливо, як і сидіти на двох стільцях…
 
Вибір завжди накладає відповідальність, веде певним шляхом. Тож потрібно, прийнявши рішення, твердо ступати цим шляхом, не оглядаючись назад, інакше кожен ризикує заблукати в лабіринті різних шляхів-виборів, неусвідомлено прожити життя без користі для власної душі та світу… без жодного сенсу…
 

Открыть | Комментариев 2

Зміна ставлення змінює світ


 
Інший бік тієї ж реальності…
 
Хтось сьогодні сумує, бо вже пів року не може знайти роботу… Хтось радіє, бо, маючи ту саму проблему, щасливий від того, що не мусить цілими днями просиджувати в офісі за компютером, помирати від спеки в душному транспорті… Хтось без настрою, бо знову і вкотре доведеться стояти за гарячою плитою і готувати вечерю, а ще треба придумати, яку саме страву… А хтось щасливий, прийшовши на кухню, що знов зможе відпочити біля улюбленої плити, займаючись творчою справою і просто експерементуючи…  Створюючи щось для власної сімї…
 
Як то кажуть, проблеми в світі залишаються незмінними, тільки ставлення наше до них відповідно різне… Для когось криза – трагедія, для когось – нові можливості… Життя, як вже давно відзначено, безупинний рух вперед… Не варто довго зациклюватись на тому, що вас турбує, а краще за все просто змінити ставлення до проблеми… Подивитись на неї під іншим кутом, з погляду іншої людини, або просто з погляду чужої людини, та ще й до того ж відкинувши власний егоїзм, тоді майже 100-відсотково проблеми взагалі не стане… Зрештою, кожна проблема – це та сама можливість, просто з іншого боку…
 
Як писав колись безсмертний Кастанеда, щоб змінити ситуацію, потрібно зупинити світ… Це означає змінити своє ставлення до ситуації та власну модель поведінки – тоді кардинально змінюється вся ситуація… Це надійний спосіб досягти поставленої мети.
 
Оглянись навколо. Поряд безліч речей, людей і проблем, змінивши ставлення до яких, ти станеш щасливішим. Спробуй побачити щось добре в них…
 
Скажу, приємно відчувати щастя від того, що можеш турбуватись про близьких і рідних тобі людей, що можеш зранку готувати каву для коханого, не чекаючи подяки чи визнання якихось зусиль… і зовсім не для галочки. Просто приємно дарувати турботу і починати з цього свій день…
 
І нехай нам і не вдасться одразу змінити цей світ на краще з допомогою свого тепла і любові. Бо найкращим вчителями для людства завжди були біль та страждання, а добро-вчитель завжди вимагає високої свідомості учня. Проте люди змінюються. Свідомість кожного еволюціонує. Росте. Люди тягнуться до світла і любові. І, можливо, саме ваша іскорка добра розпалить в їхніх серцях вогонь любові.
 

Открыть | Комментариев 1

Мить, сум, відчуття…


 
Мить зупинись…
Чи можна засумувати за сумом?...
Чи можна втекти від себе?... 
Просто відчуття…
 
Коли постійно весело, все в жовтих тонах, заповнене світлом і сонцем… ні, не літом… просто душевним теплом… своїм, внутрішнім. Чи буває так, що хочеться втекти, забутись?... посумувати і поплакати… Ні, ридати і кричати! Чому? Настрій? Ні, рух… безупинний рух вперед, розвиток… мить не зупиниш – Фауст переконався і переконав багатьох… а чи дійсно цю мить хочеться зупинити? Буває… хочеться розтягнути… але хочеться втримати її тоді, коли вже втрачаєш…. Саме тоді відчуваєш всю красу миті… саме тоді відчуваєш найбільше задоволення…. Мазохізм?... Можливо…
 
Надрив, крик, біль… Багато людей вважають важкі негативні відчуття більш глибокими і мудрими, ніж позитивні…  Неприродньо…
 
Отже, Втрата прикрашає мить… Без неї не було б так солодко, так пам`ятно, так гостроболяче… Так… гармонійно мабуть…
 
Часом ми, бажаючи чогось, не бажаємо цього насправді… Просто хочеться помріяти, уявити… Кожен має право мріяти про нездійсненні речі… Жити в кількох реальностях…
 
А часом так хочеться втекти від себе… Як і все в житті, часом і сама собі набридаєш… От було б добре, якби можна було стерти себе і намалювати абсолютно нову, на чистому листі… Втома… Так багато за плечима старих непотрібних слів, емоцій, відчуттів…. Як же це все спалити? Як забути? Може, можна просто уявити? Часом варто спробувати…
 
Просто так захотілось посумувати… Не привязуючись і не депресуючи… просто…. Сум теж частина нашого життя… головне не перетворювати його на сенс… а так… можна деколи додати гірчинки, щоб розбавити приторно-солодкий смак веселих літніх днів…
 

Открыть

Істинний Він…


 
Дівчина дочитала твір. Після прочитання у неї знову відновилась сила та віра у життя. Таку любов не знайдеш в романах. Тут йдеться про більше і вище, ніж просто кохання, жертва, життя... Тут йдеться про здатність не тільки віддати життя за когось, але й віддати душу, розуміння і усвідомлення себе, розуміння світу і важливості душі… віддати все…
 
Заради того, щоб жінка зрозуміла істину, усвідомила правду і відчула його почуття (щоб навчилась відчувати), чоловік жертвує власне розуміння істини, власну здатність відчувати світ, не отримуючи взамін нічого. Він нічого не просить. Його жертва не болить його, він навіть не примушує себе. Навпаки, це все, що він хоче, все, що йому треба. Це для нього весь сенс. Він зрозумів, що може стати щасливим лише тоді, коли подарує коханій віру, здатність відчувати світ, знання і усвідомлення життя – бо без цього усвідомлення саме життя даремне, непотрібне, не щасливе. Йому байдуже, що втратить розуміння він. Що вже не буде таким, яким є зараз. І в цій розмові з Богом немає фальші, для нього це не просто слова, не просто сліпа жертва без усвідомлення наслідків. Звичайно Бог розуміє це, в його очах ця людина підноситься до небес… його душа еволюціонувала… його жертва є кроком… і Бог дивиться на цього чоловіка не тільки з великою любовю, але й з повагою… ця людина відмовилась від себе, щоб хтось пробудився і став істинним собою… Зрозуміє це і жінка, але пройшовши покарання, випробування та боротьбу… Можливо, якщо вона буде сміливою, мужньою і сильною в цій боротьбі, то зможе не тільки осягнути висоти істини, але й врятувати коханого…
 
Чоловік прокинувся пригнічиним, роздратованим, здавалось він зовсім не відпочив за ніч… Так невдало пройшов і весь його день. Ніщо не давало йому радості, не приносило задоволеня, спокою. В нього склалось враженя, що він десь загубив себе і не може віднайти. Але як так могло статись, що він втратив себе чи частину своєї сутності? Він заглядав в себе і бачив пустку, безодню пустоти… Він намагався шукати себе в компютерних імітціях життя, в алкоголі і наркотиках, в чужих жінках… Інколи йому навіть здавалось, що у комусь з них він таки знаходив частку себе, але ця примара пристрасті швидко минала, коли в життєвій течії він натрапляв на фразу: «все в нас самих». Так, він чудово розумів, що все залежить від нас самих, що сутність речей насправді незмінна, змінюється лише наше ставлення до них, яке формується під впливом настроїв. Але чому настрої такі швидкоплинні, постійно змінні, не стабільні? Так, усе в нас самих – і біль, і радість, навіть смерть приходить від небажання боротись за життя. Це все він знав, але ось усвідомлювати не міг. Він ніби втратив здатність бачити, розуміти, відчувати життя… Весь цей час його кохана була поряд. І хоч він вже давно не називав її так, а частіше стверджував, що не кохає її і ніколи не кохав, вона невтомно вірила в його почуття, його душу, в нього самого і їх сімю. Ця віра була настільки сильною, що жодні легкі шляхи виходу з ситуації, які підкидало життя, не приваблювали її. І цю віру ніхто і ніщо не здатне було зламати, навпаки, її віра ламала неприступні стіни розбурханої свідомості коханого. І хоч бувало часом опускались руки, адже їй так хотілось просто моральної підтримки, доброго слова чи просто обіймів, вона продовжувала вірити, боротись, здобувати силу і міць духу. Вона зрозуміла свої життєві помилки, свою слабкість, нетерпимість, метушливість, неусвідомлене ставлення до життя…
 
Так, зміни починаються з визнаня, далі усвідомлення, здатність пробачити себе і рухатись далі, шукати правильний напрямок і спосіб… Це усвідомлення приносило щастя, приносило істинну радість і задоволення, яку вона, нажаль, не мала з ким розділити. Її коханий втратив здатність це розуміти (але ж вона цього не знала). Вона так хотіла, щоб він був її союзником в цій життєвій боротьбі, в боротьбі за усвідомлення життя і сили душі, але він не міг боротись пліч-о-пліч, у нього не було не тільки сили, але й віри. Він був майже мертвим зсередини. Але вона точно знала, що не покине його безпорадним на полі бою. Вона боролась з ним але без нього. Частіше вона боролась за нього. І коли часом сили вже залишали її в боротьбі за коханого, вона починала бачити істину. В її свідомості несподівано виникав образ Його попереднього – щирого, відданого, що завжди вірив у життя і бачив краще в ньому, краще у всьому навколо, вірив у їх стосунки, називав Її своїм домом, який він нарешті віднайшов… Здається, вона починала здогадуватись, що ця риса – бачити світло у всьому - дивним чином передалась їй. Ніби дежа вю. Здається, таке колись було з його загадковими дивними снами, які потім почала бачити вона, а він перестав. Справді, він завжди все краще віддавав їй. А вона й не помічала або сприймала як щось само собою зрозуміле. Тепер тільки у снах або в раптових спалахах в свідомості вона могла бачити Його Істинного, його душу, в якій завжди був храм любові, світла і добра. Що ж сталось з ним насправді. Куди він подівся і хто це зараз поряд з нею? Людина без душі? Адже там немає світла добра та любові… Де він? Невже це вона винна, що втратила істинного його. Через своє неусвідомлене існування, нездатність розуміти його почуттів? Він так хотів навчити її цьому, але вона невчилась, чи не хотіла… і ось тепер покарання. Невже потрібно було, щоб зникнув він, щоб вона усвідомила і почала відчувати? Невже їй потрібно було втратити свій дім, свою сімю, Його, щоб знову віднайти і цінувати?..  А може це вона вбила його? Забрала його душу… Забрала всі його духовні вміння, щоб самій стати сильнішою…Мабуть так… Адже звідкіля дивні відчуття і розуміння світу, якого не було раніше… Здається, вона таки зрозуміла, що через її нездатність (чи небажання) навчитись, жити для своєї душі і звязку їх душ, він віддав всі свої духовні і душевні скарби… він стер себе, щоб створити її… ні, вона не хоче такої жертви… Вона хоче бути поряд… Але Його Істинна душа лиш інколи зявляється поряд, мабуть, просто, щоб підтримати, допомогти не втрачати віри… Невже тепер вони ніколи не зможуть бути в одному просторово-часовому відрізку?...
 
 «Заспокойся… Той, хто любить, не відчуває часу і простору, не обмежений рамками буття… Наші душі завжди поряд…» … Слова, ніби відповідь на її розпач, лунали в свідомості і прийшли нізвідки… «Ніхто не здатен забрати у нас любов, отже і розлучити нас… Навіть якщо це житя я проживу неусвідомлено і не зроблю ще одного кроку до вічності (а точніше зроблю крок назад, оскільки наша нездатність чи небажання робити крок вперед відкидає нас назад на крок в наступному житті), зате ти зможеш його зробити і так ми станемо ще ближчими, а можливо й на одному рівні. Мені б цього хотілось найбільше – ввійти разом у вічність…»
 
Вона встала і витерла сльози, знаючи, що завтра буде новий день, де вона робитиме ще один маленький крок, рухаючись тим шляхом, що він допоміг їй обрати, а отже наближаючись до Істинного Його… 
 
Бог дивився на них і розумів, що його душа, навіть перебуваючи в іншому місці (куди Бог її відправив), однаково знайшла шлях до неї, знайшла спосіб давати підказки, направляти на шляху і бути підтримкою… Він бачив дві душі, які не бажали стояти на місці у своїх проявах, а постійно рухались вперед на шляху до самоусвідомлення, які розвивались і вдосконалювались. І Бог, звичайно, знав, що колись вона набереться такої і стільки внутрішньої сили, щоб повернути його душу в його тіло і далі йти разом… Він усміхнувся і подумав: «Зрештою, хто сказав, що за життя можна зробити лише один крок? Я таких законів не писав, все у вас самих…»
 
Як не крути, а історія справжнього кохання – це завжди історія благородної душі…
 
(Уривок з недописаного роману «Новореальності». Далі буде….)
 
 

Открыть | Комментариев 1

Любов буває різна?


 
Любов-мука… Все, що за край, втрачає позитив. Навіть найкращих речей буває забагато. Природа не терпить надмірності. Сильна любов-привязаність перетворюється на страждання і завдає болю багатьом людям і самому закоханому. Комусь здається, що це сильна любов. Але сильними там є тільки переживання та страждання. Деякі люди вимірюють силу і величину своєї любові за силою і величиною пережитого болю під час цього стану-настрою, який вони називають любовю. Насправді, така любов дуже егоїстична, вона не помічає нічого і руйнує все навколо. Це суперечить самому поняттю любові, втрачається сенс. Любов повина творити, прикрашати, облагороджувати людину зсередини, а не спустошувати і руйнувати душу, змушувати відмовлятись від себе самого, власних переконань та принципів.
 
Коли почуття змушує вибирати, це не любов…
Коли почуття (чи хтось) ставить себе вище іншої людини, це не любов…
Коли почуття обмежує наші дії, а не ми самі прагнемо обмежень, то це не любов…
Коли почуття змушують страждати, це не любов…
Коли почуття не думають про все інше, що необхідне людині для щастя (інші близькі люди, робота), то це не любов…
Коли почуття змушують відчувати ненависть чи зневагу до інших людей, то це не любов…
Якщо в тобі живе зверхність і зневага до інших людей, то кохання в тобі не живе. Йому немає місця в такій забрудненій душі…
Як сказала колись мати Тереза: «Любов як самоціль позбавлена сенсу…»
 
Любов-радість…
Коли в тобі живе така любов, життя наповнюється сенсом. Весь Світ, всі люди наповнюються сенсом і добром. Це любов діяльна, яка змушує нас творити чудеса для когось, для Світу, навіть для сторонніх людей. Це любов, що віддає, не очікуючи нічого взамін. Світло добра наповнює твій світ, твоє життя, і ти бачиш позитив і радість в найпростіших речах, в повсякденному житті помічаєш дива. Ти живеш, для того щоб діяти. Дієш не для того, щоб возвеличити себе, а для того, щоб возвеличувати любов, життя, Бога, і радіти, що велич їх зростає і постійно наповнюється…
 
Вона шукала таку любов давно… Вона не знаходила таких прикладів ні в житті, ні у фільмах, ні в книгах… Дивно, але вона знайшла її в самій собі. Мабуть, любов завжди жила в ній самій, але проявилась тільки зараз. Це почуття наповнило її внутрішнім спокоєм і радістю, подарувало душевну гармонію… Справді, хто шукає, той знаходить…
 
Він шукав таку любов і думав, що знайшов… Це виявилось самообманом, адже любов змушувала його страждати, завдавала болю, знищувала все краще в ньому – основу його душі: чесність, вірність, почуття обовязку, відповідальності… Він думав, що це безкорислива любов, яка не вимагає нічого взамін. А це виявився аванс, який потім вимагав компенсації, вимагав жертв, вимагав… Зрештою, в людських стосунках часто буває таке, що неземне кохання перетворюється на неземні вимоги і претензії… Іронія долі. Або, як каже Хакслі, нас вбиває те, що ми так сильно любимо…
 
То яка вона любов? Це точно не ходіння по колу – тобто повторення одного й того ж сценарію по відношенню до різних людей. Десь науковці намагались науковими методами дослідити-пояснити любов. Надосліджували, що любов живе у нас три роки, а потім згасає. Якісь хімічні реакції досліджували… Абсурдно звучить насправді. Бо любов – це духовне поняття. Вона живе і розвивається, якщо вона справжня, а не зникає і зявляється за три роки до іншої людини. Вони досліджували пристрасть, потяг, закоханість, але аж ніяк не любов. Любов, як і життя в цьому світі, це постійний рух вперед, зміни та еволюція. Тому й змінюються стосунки закоханих, переходять в іншу форму. Без змін нема життя, тому любов не може тупцювати на місці. Ми внутрішньо змінюємось і ростемо, з нами змінюється і росте наша любов…
 
Хтось з великих сказав: «Яка людина, така і її любов». То може сенс в тому, щоб внутрішньо розвиватись, вдосконалюватись, відповідально ставитись до власних слів та вчинків, тоді й любов наша буде прекрасною і радісною, не завдаватиме болю нам та комусь, а прикрашатиме наше життя і світ навколо.
 

Открыть | Комментариев 1

Вчасність?...


Один коментар на попередній запис "Сенс" наштовхнув на певні думки, які мені здались задовгими для відповіді на коментар, тому викладаю окремо...

Максим: Как это ни печально, люди часто оценивают что-то лишь после того, как потеряли ... И вас оценят, не волнуйтесь, только вопрос в том, будет ли вам это нужно тогда? ...

Чи буде нам потрібно чиєсь усвідомлення, каяття чи переоцінка через багато років? Наскільки важлива вчасність?

Звичайно, "дорога ложка до обіду" як то кажуть, але... Думаю вчасність важлива саме для нашого матеріального світу. Нашого короткого життя. Нашого тлінного тіла. Але життя душі вимірюється вічністю... То що важливо там? мабуть є якісь вічні цінності, що цінніші за саме життя?

Завжди приємно, коли людина не "сліпо" вигороджує власні принципи (часто породжені лише нашою манією величі і нічим реально не підкріплені), а намагається подивитись на проблему ще й очима іншої сторони... Коли відкидає егоїзм, дивиться на світ очима повними любові і розуміє цінність всього живого... Тоді відбуваються зміни всередині нас самих, переоцінка наших вчинків, усвідомлення помилок... Тоді й викристалізовується твердий намір змінитись, а після таких внутрішніх змін настають і зміни у нашому зовнішньому світі...

Звичайно, дуже хотілося б, щоб усвідомлення цінності приходило вчасно й швидко. Щоб люди були відповідальнішими, уважнішими, самодисциплінованішими один з одним і з собою. Бо в кожному з нас сидить якесь зло, але потрібно вміти давати собі з ним раду, щоб воно не шкодило іншим. Правильні і праведні шляхи легкими не бувають. Як правило, вони складні і тернисті, вимагають багато зусиль і самопожертви... Але вони значно миліші нашій душі, як частинці Бога в нас. І лише такі шляхи сповнені сенсу... 

Може, внутрішній егоїзм кожного з нас і хоче сказати, що "не потрібне мені її (його) каяття через 20 років", але в межах Всесвіту і вічності (де час і простір значення не мають) факт залишається фактом, переоцінка і усвідомлення стають цінністю і сенсом... І коли в центрі Всесвіту поставити не людину (себе), а вищий сенс і служіння йому, то автоматично за непотрібністю відпадуть всі образи, погані настрої, "гарячі" реакції і подібний негатив, який займає стільки нашого часу, свідомості і псує життя... І з такою чистою свідомістю ми вже не будемо чекати чийогось каяття для нас, а просто щиро порадіємо за те, що ще одна людина позбавилась важкого тягаря старих гріхів і з твердим наміром виправитись і змінитись стала щасливішою...


Открыть | Комментариев 2

Сенс...


Чому ми буваємо такими жорстокими з найближчими і найріднішими людьми, які нам прощають, сприймають «такими як є» і готові на все заради нас, які нам вірять…  довіряють і відкривають своє серце? Невже, завдаючи болю, ми самі стаємо щасливішими? ... Можливо сильнішими стаємо… може мудрішими… Але біль – це урок, випробування, а не сенс. Ніхто не хоче жити заради болю, люди живуть заради турботи, підтримки, розуміння, довіри, любові, сімейного тепла та затишку, дитячих усмішок… То може варто відмовитись від світу ілюзій, доки він не зруйнував наш реальний світ? Життя непередбачуване… Може, якщо ми сьогодні не зуміємо сказати «пробач» і «люблю», то завтра вже не буде сенсу в цих словах або… може вже не буде тих, кому їх варто сказати….
 
 

Открыть | Комментариев 5

Діалоги з собою. Прощення чи справедливість?


(Частина 2)...
 
Колись я вважала, що для людини у житті найважливіше бути справедливою. І лише нещодавно усвідомила, наскільки хибно жила. Бо справедливість в світі є найбільш субєктивним та спекулятивним поняттям з усіх можливих цінностей, за яке не варто боротись… І перш за все тому, що погляди кожної людини і розуміння справедливості є дуже різними, а тому дуже субєктивними. Тут варто не забувати константу-критерій, про яку нам говорив Бог: любіть ближнього свого як самого себе. І справді, коли любиш себе та інших, ніколи не помилишся, намагаючись бути справедливим. Часто люди прикриваються справедливістю і використовують її як караючий меч по відношенню до інших. Але хто дав нам право вважати себе кращими? Невже знайдеться хтось, хто жодного разу не проявляв слабкості? Тоді «Нехай першим кине камінь…».
 
Останнім часом сенсом для мене наповнились слова: «За ворогів своїх потрібно молитись». Ну як же так, думалось колись, якщо за них молитись, то вони тебе переможуть. Тепер зрозуміло, що треба молитись за їхнє щастя, бо коли вони будуть щасливими, то не претендуватимуть на твоє щастя. І тоді на світі стане однією щасливою людиною більше! Хіба не сенс? Істина, як завжди, проста і лежить на поверхні. Просто через власний егоїзм і духовну сліпоту ми часто відмовляємось її бачити… Слухаємо, та не чуємо…
 
Справедливим є лише Бог, який карає нас, коли ми відмовляємось розуміти свою провину та змінювати себе. Якщо ми не усвідомлюємо своїх помилок, не ставимо перед собою наміру виправити їх та не робимо кроків в цьому напрямку, то покарання дає шанс зрозуміти. І не варто думати, що покарання прийде після смерті десь в іншому світі. Найчастіше Бог дає змогу людині ще за життя зрозуміти власні гріхи і дає шанс покаятись і подальшим життям виправити провину, а якщо каяття немає – карає справедливо і в основному тими методами, якими користувалась людина в «своїх помилках», даючи своєрідні знаки для розуміння під виглядом відплати. І Бог нагороджує нас, коли ми йдемо в правильному напрямку. Часто Бог діє через людей, але людина за власним бажанням не має права брати на себе обовязки Бога (карати когось) – псувати життєвий урок.
 
 Будучи молодими ідеалістами, ми часто думаємо, який несправедливий світ. Як добре було б забрати всі гроші в багатих і роздати бідним. Але одному Богу відомо, чиє життя є більшим пеклом: бідного чи багатого? І хто сказав, що бідність є важчим випробуванням, ніж багатство? У всякому разі, в бідного менше спокус в житті, в багатого – більше шансів загубити власну душу. Бог в житті випробовує кожного з нас в різний спосіб. Багатством, бідністю, нещастям і щастям, хворобами і здоровям. Кожна ситуація вимагає відповідальності, накладає певні обовязки…
 
Завжди варто памятати, що значно важче тому, кого пробачають. Пробачаючий своїм: «я не тримаю на тебе зла» ніби знімає з себе частку тягаря провини того, хто просить вибачення. А от останній залишається з цим тягарем, якщо він справді щиро розкаюється, бо від власної совісті не сховаєшся. І пробаченому з цим жити… Але вдячність за прощення полегшить його біль і, як підтримка, допоможе змінитись.
 
І тут найважче, але й найважливіше для виходу з користю і з позитивом з даної ситуації, пробачити собі самому. Або своїм ставленням допомогти людині пробачити себе. Тут вже не заважає власний егоїзм (який не дає пробачати інших), але болить усвідомлення, що ти не такий, яким хочеш бути. Що ти слабкий і не ідеальний. Часом здається, що ти нічого не можеш змінити. І тут для максимальної користі від життєвого уроку важливо швидше пройти цей етап самоїдства і звинувачень себе. Бо наші сльози і нарікання нічого не змінюють реально. Важливо віднайти в собі силу жити далі, робити кроки в правильному напрямі з любовю і добром у серці, з усвідомленням, що саме життя є сенсом життя, тому важливо як ти проходиш свій шлях. І для того, щоб життя не здавалось тобі сірістю, а перетворилось на щастя, наповни його яскравими барвами – радістю в очах близьких і рідних тобі людей!
 
 

Открыть | Комментариев 4

Діалоги з собою. Прощення… (частина 1)


Більшість з нас згадує про прощення в Прощену неділю чи з нагоди інших свят. І це в основному звучить декларативно, так… «для галочки»…  Але часом, коли прокидається душа і говорить з нами як найстрогіший суддя – тихим голосом совісті, стає гострою потреба просити прощення і прощати…

З прохання про прощення починається наше покаяння. І, навпаки, без покаяння неможливо висловити це прохання. Просячи вибачення, ми автоматично даємо обітницю більше не повторювати таких помилок, інакше гріш ціна таким вибаченням. Прохання про вибачення накладає відповідальність та обовязок. Перш за все перед самим собою. Тому якщо людина покаялась, але свідомість ще не досягла дійсного усвідомлення хибності своїх дій, то краще не обіцяти. Можна розпочати принаймні з непоказових дій і зміни своєї поведінки без словесних декларацій. І як часто це буває в житті, таке безсловесне прохання про вибачення є найбільш щирим і дійсно вартісним. Тут зайві слова часто зайві…

Чому людям так важко пробачати одне одного? Найчастіше заважає егоїзм. «Я б так ніколи не вчинив», «Я вартий кращого», «Людям не можна пробачати їхні слабкості», «Я не слабак, не мягкотілий, не розмазня, щоб усім пробачати» - це фрази людського егоїзму, що не дозволяють нам пробачати інших. Але цей же егоїзм часто знаходить виправдання для себе в таких же ситуаціях. То хто без гріха?... Якщо людина щиро шкодує про свій вчинок, то чому б не пробачити? Не дати шанс? Звичайно, легше відвернутись, «бути гордим», але морально значно вище  стоїть вміння прощати… Значно більшої сили духу і самопожертви вимагає прощення…

Звичайно, роздавати багато шансів і прощати безмежну кількість разів немає сенсу, бо втрачається суть прощення, як життєвого уроку. З кожного уроку ми робимо певні висновки, і тут той, що просить вибачення, повинен усвідомлювати набутий цінний життєвий досвід і стати мудрішим. Звичайно, також немає сенсу в тому, щоб один і той самий урок повторювати безліч разів, бо неуцтво, як токажуть, не лікується… І з тим, хто не бажає змінюватись, краще просто не знатись. Але не дати ще один шанс, не прощати, означає брати частину вини на себе. Чим же ми кращі, коли відповідаємо злом на зло. Ми залишаємо образу на людину всередині себе, і згодом ця образа розїдає нас з середини, мучить нас…  переростає у ненависть та бажання помсти, у різні страждання та хвороби. Зрештою, Бог пробачає нас, хоча ми часто своїм життям ображаємо його значно сильніше, ніж хтось колись може образити нас. Тож, чи варто себе ставити вище інших, вище Бога? Усвідомлюючи цінність кожної людини та власну самоцінність, ми ніколи не будемо тримати в собі зло образи… Для кожної людини її життя є уроком для її душі, а прощення висловлене чи вчинене по відношенню до когось, допомагає нам та іншим людям збагнути суть цього уроку, збагнути істину…

 


Открыть | Комментариев 1

Руйнівні тенденції людської свідомості


Чому в нашому суспільстві витає дух руйнації? Ви помітили, як легко людям буває руйнувати чужу мрію, життя, щастя, віру, сім`ю... Чому люди так люблять руйнувати? Будувати значно приємніше, тільки не на уламках чужого щастя... Дарувати мрію, віру, щастя значно достойніше...

Якби люди самі творили, вони б цінували творіння інших і не руйнували б людські цінності, не ставили б їх під сумнів... Тільки той, хто справді будує і дарує, ніколи не зруйнує чужих творінь, не вихвалятиметься власними досягненнями і буде цінувати власні зусилля, не руйнуючи того, що створив...

Зусилля...

Коли людина докладає до чогось зусиль, то вона це цінує...

Докладаючи зусиль до навчання у виші (вузі) - цінуватимеш його диплом. Докладаючи зусиль до здобуття водійських прав, менше порушуватимеш правила дорожнього руху. Докладаючи зусиль до щастя сім`ї, ти ніколи його не зруйнуєш і не дозволиш це зробити іншим. Докладаючи зусиль до розбудови країни, ти ніколи її не принижуватимеш...

Але так багато людей вибирають лінь, апатію, байдужість, самокопання... виправдовуються поганим настроєм, головним болем, кризою, владою, душевними стражданнями, відсутністю розуміння, несправедливістю життя... всім набором причин, щоб вести бездіяльне життя - не приносячи користі ні собі, ні комусь...

Може в очах "таких самих" вони і знайдутьта розуміння та підтримку  своєї слабкості та невміння встояти перед спокусами, але як бути з власною совістю? Чи досить аргументів для виправдань? Чи може варто починати шукати можливості для достойних вчинків? 

 


Открыть | Комментариев 3

Про перемогу над болем ... (стежками мудрості Ціцерона)


Біль - річ жорстока, гірка, болісна, протиприродна, терпіти і зносити її важко...
Але для людини достойної значно гірше сором, ніж біль. Якщо кожен буде так думати, то легко зрозуміє, як протистояти болю: адже для нас не так важливо, зло чи не зло є біль, як важливо зрозуміти, чим зміцнити душу від болю.
Або забудь про мужність, або умертви в собі біль.
Я не заперечую, що біль є біль, - інакше навіщо була б і мужність? Але я наполягаю, що придушувати його потрібно терпінням...
Біль колить? Нехай навіть ріже: якщо ти беззбройний - підстав йому горло; якщо захищений мужністю - чини опір, інакше мужність перестане бути вартовою твоєї гідності, залишить тебе і покине.
У мужності два головні прояви: презирство до смерті і презирство до болю. І те й інше повинне бути при кожному з нас, якщо тільки ми хочемо бути гідними і благородними людьми.
Праця і біль - речі різні. Вони близькі в кінцевому рахунку, але відмінність між ними залишається. Праця - це зусилля душевне і тілесне при важкій і напруженій роботі; біль - це різкий рух в тілі, протилежний нашим почуттям. А схожість між ними в тому, що звичка до праці полегшує і перенесення болю.
Отже, найгоовніше в тому, щоб володіти собою. Ці роздуми про те, чого вимагають від людини терпіння, сила і висота духу - вони не тільки стримують надмірні емоції і почуття, а й деяким чином заглушують біль.

 

Открыть | Комментариев 2



Метки

Мои фотоальбомы

Мои фотоальбомы



Содержание страницы

Календарь
Сентябрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Интересы
дощ, душа, книги і фільми для душі... весь світ!, Космос, сонце
ОБОЗ.ua